§5. Типологія країн світу.

§5. Типологія країн світу.

1. За якими ознаками відрізняються країни світу?
2. Які характеристики країни враховують для оцінки її політико-географічного положення?
3. Які країни є сусідами України?

Систематизація країн світу.

Кожна країна світу має певні особливості. Проте існує чимало ознак, спільних для багатьох країн, що й становлять підставу для їхньої систематизації, або групування.

Поділяють країни на групи за

• площею
• кількістю населення
• географічним положенням
• структурою господарства
• формою адміністративно-територіального устрою
• формою державного правління
• рівнем соціально-економічного розвитку
• іншими історичними та політичними чинниками

Групи країн за площею.

Цей поділ ґрунтується на визначенні територіального розміру країни. Відповідно виділяють:

• країни-гіганти (площа — понад 3 млн км2) — Росія, Канада, Китай, США, Бразилія, Австралія, Індія;
• великі країни (від 1 до 3 млн км2) — у світі їх налічують 21 — Алжир, Ангола, Аргентина, Іран, Казахстан, Мексика, Монголія та ін.;
• значні країни (від 500 тис. до 1 млн км2) — Афганістан, Венесуела, Єгипет, Ємен, Нігерія, Пакистан, Туреччина, Україна, Франція, Чилі та ін. (усього — 21);
• середні країни (від 100 до 500 тис. км2) — 56 країн: Білорусь, Болгарія, Великобританія, Греція, Ірак, Іспанія, Італія, Північна Корея, Марокко, Польща, Узбекистан та ін;
• малі країни (від 10 до 100 тис. км2) — 53 країни: Австрія, Азербайджан, Бельгія, Грузія, Латвія та ін.;
• невеликі країни (від 1 до 10 тис. км2) — 8 країн: Бруней, Західне Самоа, Кабо-Верде, Кіпр, Коморські Острови, Люксембург, Маврикій, Тринідад і Тобаго;
• мікро держави (країни-карлики) (менше 1 тис. км2) — 24 країни: Андорра, Барбадос, Ватикан, Мальта, Монако, Тонга, Тувалу, Сінгапур та ін.

Групи країн за кількістю населення.

За кількістю населення країни групують на:

• найбільші (понад 100 млн осіб) –– Китай (1 338 млн осіб), Індія (1 156 млн осіб), США (307 млн осіб), Індонезія, Бразилія, Пакистан, Росія, Нігерія, Бангладеш, Японія, Мексика;
• великі (40-150 млн осіб) –– Німеччина, В’єтнам, Іран, Туреччина, Франція, Україна, ПАР, Італія та інші (17 країн);
• середні (20-40 млн осіб) –– Іспанія, Польща, Колумбія, Румунія, Судан, Перу, Саудівська Аравія, Аргентина та інші (21 країна);
• невеликі (1,5-20 млн осіб) –– Австралія, Казахстан, Мозамбік, Нідерланди та інші (98 країн);
• дрібні (менше 1,5 млн осіб) –– Андорра, Сент-Кітс, Ліхтенштейн, Монако, Сан-Марино, Палау, Тувалу, Ватикан (47 країн).

Країни за розміщенням стосовно моря поділяються на країни, що мають вихід до Світового океану та його частин

• приморські (Росія, Бразилія, США та ін),
• півострівні (Іспанія, Італія, Португалія та ін),
• острівні (Ірландія, Ісландія Куба та ін),
• країни-архіпелаги (Велика Британія, Японія, Філіппіни та ін)

та країни, які не мають виходу до моря (їх 43 – Австрія, Афганістан, Білорусь, Монголія, Чад, Чехія, Швейцарія та ін ).

За структурою господарства країни, що визначаються галузевою зайнятістю або галузевою структурою валового національного продукту, виділяють

• аграрні (провідна галузь господарства – сільське господарство),
• аграрно-індустріальні,
• індустріально-аграрні (розвинуті всі галузі господарства з незначним переважанням в першому випадку – сільського господарства, в другому – промисловості),
• індустріальні (основою господарства є потужна промисловість, що працює на внутрішній та зовнішній ринки)
• постіндустріальні (мають високотехнологічні галузі промисловості, високопродуктивне сільське господарство та обслуговування, високий рівень науки, техніки і технологій)

Групи країн за формою адміністративно-територіального устрою.

Суверенні країни поділяють на унітарні (прості), федеративні (складні) та конфедерації.

Унітарні (прості) держави. Більшу частину країн світу (понад 170) відносять до унітарних (від лат. unitas — єдність) держав, у яких на всій території діє єдина конституція, існує єдиний правовий простір, єдині органи влади. Федеративні (складні) держави. Їх налічують близько 20. Федерації (від лат. foederacio — союз, об’єднання) мають єдині федеральні органи й загальне громадянство. Загальнодержавні закони обов’язкові для всієї території. Суб’єкти федерації мають самостійність у розв’язанні внутрішніх (зокрема соціальних) проблем.

Зірково-смугастий прапор США – символ федеративного устрою країни: 50 зірок символізують штати держави

Конфедерації (від лат. confederatio — спілка, об’єднання) –– форма державного устрою, характерною особливістю якої є збереження незалежності держав, що об’єднуються для координації зовнішньої та оборонної політики. Утворення конфедерацій пов’язане з підписанням союзного договору, відсутністю єдиної території та громадянства, єдиної податкової та правової систем. Конфедерація має центральні органи з повноваженнями, які надають їм держави-члени союзу. Як правило, конфедерації розпадаються або перетворюються на федерації (Австро-Угорщина, США).

Групи країн за формою державного правління. Суверенні держави поділяють на

• республіканські
• монархічні
• співдружність націй
• джамахірію

Республіка. Найпоширенішою формою держави (охоплює 3/4 країн світу) є республіка (від лат. res — справа і publis — суспільний).

Республіканська форма правління виникла в античні часи – Афінська демократична республіка, Спартанська і Римська аристократичні республіки, міста-республіки : Флоренція, Генуя, Новгород. На початок ХХІ ст. в світі налічується близько 145 республік.

Залежно від ролі глави держави (як правило, це — президент) здійснюють поділ республік на:

• президентські — роль глави держави визначальна (наприклад, в Алжирі, Бразилії, Єгипті, Індонезії, Колумбії, Республіці Корея, Малі, Мексиці, Росії, США, на Філіппінах);
• парламентські — президент виконує в основному представницькі функції, а ключові рішення приймає голова уряду — прем’єр-міністр (як в Італії, Німеччині, Австрії, Пакистані, Швейцарії);
• республіки зі змішаною формою правління — президент і парламент мають рівні функції й контролюють діяльність один одного.

Монархія. Монархій (від грец. monarchia –– єдиновладдя) на земній кулі залишилося небагато (до 30). В Америці їх немає зовсім. Вони поширені загалом у Європі (Андорра, Бельгія, Ватикан, Велика Британія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція) та Азії (Бахрейн, Бруней, Бутан, Йорданія, Камбоджа, Катар, Кувейт, Малайзія, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія). В Африці — Лесото, Марокко, Свазіленд. В Океанії — Тонга. Главою цих держав є монарх (король, імператор, герцог, султан, емір).

Розрізняють конституційні та абсолютні монархії.

Конституційна, або обмежена, монархія — форма правління, коли монарх здійснює владу в межах, що встановлені конституцією або іншими законодавчими актами країни.У світі налічується понад 20 конституційних монархій.

Абсолютна монархія — форма правління, за якої верховна влада повністю належить монархові (Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати). Серед абсолютних монархій виділяють теократії (від грец. theokratia — влада Бога), у яких державна влада належить церкві. Так, у Ватикані главою держави є Папа Римський, духовний керівник усіх католиків. У Саудівській Аравії глава держави і духовний провідник — король.

Співдружність націй.

Специфічну форму правління мають держави, що входять до Співдружності націй, яка об’єднує 54 колишні колонії та домініони Великої Британії. Домініони (самоврядні колонії) існували протягом тривалого періоду. 1931 р. парламент Великої Британії ухвалив закон, що визначив суверенітет домініонів у межах Британської імперії (тобто фактично вони стали незалежними). Після Другої світової війни поняття «домініон» вийшло з ужитку, ці країни стали називати державами у складі Співдружності. У 16 країнах Співдружності — Канаді, Австралії, Нова Зеландії, невеликих острівних країнах Вест-Індії та Океанії — главою держави є британська королева.

Королева Єлизавета II є главою Британської Співдружності Націй

Джамахірія (від араб. — народовладдя).

Особлива форма правління, у якій скасовано державу, уряд, політичні партії, постійно діють народні збори й народні комітети. Функцію верховного органу виконує Загальний конгрес. Конституції немає. Таку форму правління має єдина у світі країна — Соціалістична Народна Лівійська Джамахірія.

Групування країн за рівнем соціально-економічного розвитку

Для соціально-економічної географії поділ країн на групи на основі різних економічних і соціальних показників є одним з найважливіших. Межі груп часто можуть бути нечіткими, оскільки за тими чи іншими ознаками країни можна зараховувати до різних груп. Проте, незважаючи на певні неузгодженості, узагальнюючи погляди науковців умовно можна виокремлювати 2 типи країн залежно від рівня соціально-економічного розвитку: розвинуті країни; країни, що розвиваються.

Існують науково-обґрунтовані типології країн за рівнем соціально-економічного розвитку, запропоновані В.Вольським, Б.Зіміним, П.Масляком, Я.Олійником, А.Степаненком, В.Максаковським, В.Дроновим, Є.Баранчиковим. Всі схеми класифікації країн мають умовний характер, оскільки критерії, покладені в основу будь-якої з них, здебільшого суб’єктивні. Однак типології потрібні для аналізу та порівняння соціально-економічного розвитку окремих країн.

В основі класифікації країн ООН є показник ВНП або ВВП, абсолютна величина якого відображає економічний розвиток країн та їх питому вагу у світовому економічному просторі.

Рівень економічного розвитку країн світу

За цією класифікацією до першої десятки країн світу входять: США, Китай, Японія, Індія, Німеччина, Росія, Велика Британія, франція, Бразилія, Італія.

Окрім абсолютної величини ВНП, використовують також величину ВНП на душу населення. За цим показником першу десятку світу складатимуть Ліхтенштейн, Катар, Люксембург, ОАЕ, Норвегія, США, Ірландія, Данія, Сан-Марино, Канада.

Словник термінів і понять Валовий внутрішній продукт (ВВП) – сукупна вартість усього обсягу кінцевого виробництва (усіх товарів і послуг), вироблених і реалізованих за рік у країні. Валовий національний продукт (ВНП) – сукупна вартість товарів і послуг, вироблених національними суб’єктами, незалежно від їх територіального місцезнаходження. Тип країни – це відносно сталий комплекс притаманних їй умов та особливостей розвитку, що об’єктивно склалися й характеризують роль країни та місце у світовому співтоваристві на певному етапі всесвітньої історії.

Типи країн світу

Розвинуті країни світу.

До розвинутих країн зараховують країни, що досягли високого рівня соціально-економічного розвитку й відіграють провідну роль у світовій економіці та міжнародних відносинах. Для цих країн характерним є тривалий період незалежного розвитку; демократичні традиції; громадянська зрілість, що передбачає рівноправність, незалежність. Вони мають добре сформований ринковий механізм із високоефективним виробництвом; пріоритетний розвиток сфери послуг; міцну соціальну базу з високим рівнем і якістю життя; політична влада підтримує стабільність економічної та соціальної сфер. Умовно розвинуті країни можна розділити на 6 груп.

Систематизація розвинутих країн.

І група. Країни так званої «великої сімки» — США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада. Це — світові лідери в економічній, соціальній, науково-технічній, політичній і військовій сферах. Переважна більшість провідних світових компаній (транснаціональних корпорацій), комерційних банків, страхових компаній, фондових, валютних, товарно-сировинних бірж, наукових центрів, лабораторій виникли й успішно функціонують саме в цих країнах. Тут формуються, а потім і поширюються світом усі сучасні напрями громадського життя (кіно, музика, дизайн одягу). Часто їх називають «локомотивами цивілізації». Традиційним «ядром» цієї групи вважають перші «європейські світові держави» — Велику Британію та Францію. Пізніше, у зв’язку зі зростанням масштабів національних економік, до них приєдналися Німеччина, Італія, США (з початку ХХ ст.), Японія (з другої половини ХХ ст.), Канада (наприкінці ХХ ст.).

Будівля парламенту. Белфаст, Північна Ірландія

ІІ група. Невеликі за площею високорозвинуті країни Європи (так звані «привілейовані малі нації»): Норвегія, Швеція, Фінляндія, Данія, Ісландія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Швейцарія, Австрія й усі європейські «мікродержави». Через невелику площу й обмеженість економічних ресурсів вони не змогли створити великомасштабні економічні системи. Для них характерні вузька спеціалізація (виробництво одного-двох видів товару для світового ринку); найвищий рівень інтеграції в міжнародні економічні відносини; активна участь у зовнішній торгівлі. Ці країни, як правило, мають значний політичний вплив.

Традиційно нейтральна Швейцарія

ІІІ група. Особливу групу розвинутих країн утворюють країни «переселенського капіталізму»: Ізраїль, Південна Африка, Австралія та Нова Зеландія. Формально до них можна віднести США й Канаду, та завдяки їхній колосальній економічній потужності й визначній ролі у світовій економіці вони увійшли до групи високорозвинутих країн, а США згодом очолили її. В історії розвитку цих країн не було епохи феодалізму, а їхні успіхи зумовлені насамперед перенесенням капіталістичних відносин з Європи на нове підґрунтя. Економічний розвиток у переселенських країнах тривалий час ішов шляхом «розмивання» економічних ресурсів на великій території, що не привело до очікуваних успіхів.

Країнам «переселенського капіталізму» часто притаманні аграрно-сировинна спеціалізація; порівняно невисокий рівень продуктивності праці; незначна участь у світовій торгівлі. Проте вони важливі як великі постачальники сировини та напівфабрикатів на світовий ринок.

ІV група. До розвинутих країн відносять і групу середньорозвинутих країн Європи: Іспанія, Португалія, Ірландія, Греція. За основними показниками соціально-економічного розвитку вони істотно відстають від країн попередніх груп. У середньовічну добу Португалія та Іспанія створили перші світові колоніальні імперії, відкрили європейським державам доступ до ресурсів заморських країн. Використовуючи саме ці ресурси, Європа здійснила промисловий переворот і перетворилася на найрозвинутіший регіон світу. Греція (як спадкоємиця Стародавньої Греції) з цілковитою підставою вважає себе «колискою» європейської демократії. Ірландія, хоч і тривалий час була колонією Великої Британії, значно вплинула на становлення США. У ХХ ст. розвиток середньорозвинутих країн стримували притаманні їм особливі суспільні відносини. Протягом останніх десятиріч тут відбуваються динамічні процеси економічної перебудови. Ці країни активно інтегруються до загальноєвропейських економічних структур.

V група. У 1997 р. за рішенням Економічної та соціальної ради ООН до розвинутих країн були зараховані так звані «азійські тигри» першої хвилі: Республіка Корея, Тайвань (за Конституцією КНР –– провінція цієї держави), Сінгапур. Перелічені країни продемонстрували світу такі високі темпи розвитку, які назвали далекосхідним «економічним дивом».

VІ група. Країни колишнього радянського блоку (соціалістичного табору). Після розпаду соціалістичного табору за рівнем соціально-економічного розвитку найближче до розвинутих країн виявилися Чехія, Угорщина, Словаччина, Литва, Латвія, Литва, Естонія. До розвинутих країн зарахуваютьй також Росію. та Україну.

Країни, що розвиваються.

До країн, що розвиваються, належать країни, які відстають у соціально-економічному розвитку. Їм притаманна тривала колоніальна або напівколоніальна залежність; суспільна відсталість, збереження багатьох феодальних і напівфеодальних пережитків. Ці країни характеризуються незавершеністю ринкових перетворень — необхідні інститути створені, проте їхня роль у національній економіці незначна, національний капітал традиційно слабкий і без зовнішньої допомоги не витримує конкуренції на світовому ринку, структура національної економіки багатоукладна; слабкістю державної влади — вона зберігає контроль над значною частиною власності, втручається в діяльність приватного бізнесу, при цьому не може створити конкурентного середовища й захистити права власників; значним майновим розшаруваннмя суспільства й зумовленою цим напругою в суспільстві; територіальною диспропорцією в розвитку — сусідством високорозвинутих і дуже відсталих районів.

У країнах, що розвивається, зосереджено 80 % населення світу, проте виробляється тільки 17 % продукції обробної промисловості світу. Отже, вони відіграють порівняно незначну роль у світовій економіці й міжнародних економічних відносинах. Традиційно ці країни об’єднують у 3 регіони: Азія (з Океанією); Африка; Латинська Америка. Найбільш економічно розвинутою є Латинська Америка: тут виробляють майже 1/2 промислової продукції країн, що розвиваються. Ще в середині ХХ ст. відставала Азія, проте завдяки бурхливому економічному розвитку багатьох азійських країн, ці регіони зрівнялися. Африка й далі залишається найвідсталішим регіоном у цій групі країн та в усьому світі.

Систематизація країн, що розвиваються. Країни, що розвиваються, дуже неоднорідні. Їх умовно можна поділити на 8 груп:

• І група. Країни великого потенціалу займають провідне місце. До цієї групи входять 4 країни: два «гіганти Сходу» (Китай та Індія) та два «лідери Латинської Америки» (Бразилія й Мексика). Їхній сумарний економічний потенціал рівний сумарному економічному потенціалові решти країн, що розвиваються. Ці країни мають колосальні природні й трудові ресурси, а активне проведення економічних реформ значно посилило їхню роль у світовій економіці. У Китаї та Індії значну роль в економічних реформах відіграє державна влада, яка ініціює великомасштабні програми розвитку науки й техніки. Китай володіє ядерною зброєю, здійснив у 2003 р. запуск пілотованого космічного корабля. Індія має одну з найсучасніших у світі атомних програм, створила найбільший в Азії атомний центр (Тромбей), випробувала 5 ядерних боєзарядів (один з яких — термоядерний), вийшла на друге місце у світі за кількістю високопрофесійних програмістів (після США), а також здійснює запуски супутників з власного космодрому.

  У Бразилії та Мексиці відбувається бурхливий прогрес у науково-технічній галузі. Він пов’язаний насамперед з діяльністю транснаціональних корпорацій. Бразилія орієнтується на латиноамериканський ринок, утілює «імпортнозамінну» модель розвитку. Мексика, використовуючи територіальну близькість до США, орієнтується на обслуговування внутрішнього ринку цієї країни.

• ІІ група. Нові індустріальні країни другої хвилі утворюють особливу групу: Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни, В’єтнам. За короткий час ці країни перетворилися на потужних виробників та експортерів продукції обробної промисловості. Поштовхом для економічного зростання стало створення вільних (спеціальних) економічних зон з метою залучення іноземного капіталу й нових технологій. У цих зонах на перших порах розвивалася легка й харчова промисловість. На другому етапі до них приєдналися машинобудування (виробництво комплектаційних деталей, збирання побутової техніки, засобів зв’язку й автомобілів) та хімічна промисловість (виробництво сучасних полімерних матеріалів і виробів з них). Одним з чинників економічного зростання була порівняно висока кваліфікація й виняткова дисциплінованість місцевих трудових ресурсів. Проте вільні економічні зони займають тільки частину територій цих країн, решта регіонів істотно відстає в розвитку.
• ІІІ група. Група фінансово-надлишкових країн-експортерів нафти й природного газу різко виділяється серед країн, що розвиваються. Це Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, ОАЕ, Оман, Бруней, Лівія. Усі вони багаті на нафту й (або) на природний газ, отримують надприбутки на світовому ринку. За виробництвом валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення багато з них перебувають у групі світових лідерів. Проте володіння надлишковими фінансовими ресурсами не гарантує високого рівня економічного розвитку. Для цих країн характерна дуже низька кваліфікація місцевих кадрів, збереження феодальних, а іноді рабовласницьких пережитків. Згадані країни, як правило, є абсолютними монархіями (або диктаторськими режимами), що призводить до непропорційного розподілу доходів. Державна релігія тут іслам, тому в переважній більшості регуляторами соціального життя виступають не світські закони, а закони шаріату. Ці країни прагнуть розвивати й інші галузі. Однак і невидобувні сектори економіки «базуються» на нафті й не забезпечують потрібної ефективності виробництва. Залежать країни й від закупівлі сучасного обладнання, більшості видів товарів, притоку іноземної робочої сили (цей показник становить 8090 %). Найефективнішим способом використання великої кількості «вільних» грошових засобів стало розміщення їх у зарубіжних комерційних банках, придбання цінних паперів великих компаній, створення сучасної системи вищої освіти (із залученням іноземних спеціалістів).
  Невеликі країни утворюють дві близькі за моделями розвитку групи: залежного плантаційного господарства та концесійного розвитку. За допомогою транснаціональних корпорацій вони інтенсивно використовують один (рідко –– кілька) видів природних ресурсів. Значні обсяги постачання на світовий ринок одного-двох видів продукції, що виробляється, при цьому забезпечують порівняно високий рівень доходів населення.
• ІV група. Країни залежного плантаційного господарства. До цієї групи зараховують країни Центральної Америки та Шрі-Ланку. Вони мають унікальні агрокліматичні ресурси, придатні для виробництва різноманітних видів сільськогосподарської продукції. Країни Центральної Америки стали великими постачальниками на світовий ринок бананів, кави, бавовни, цукру-сирцю, овочів, квітів і яловичини, а Шрі-Ланка є одним з найбільших експортерів чаю.
• V група. Країни концесійного розвитку: Габон, Ботсвана, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Гайана, Суринам, Папуа—Нова Гвінея. Ці країни спеціалізуються на видобутку й первинному обробленні одного-двох видів корисних копалин. Ямайка, Гайана, Суринам стали великими експортерами бокситів і глинозему, Тринідад і Тобаго — нафти, нафтопродуктів, сталі, Габон — нафти й концентрату марганцевих руд, Ботсвана — алмазів, Папуа—Нова Гвінея — концентрату мідних руд і тропічної деревини.
• VІ група. Деякі дрібні країни займають значне місце у світовій економіці: Кіпр, Бахрейн, Кабо-Верде, Ліберія, Джібуті, Бермудські Острови (Великобританія), Багамські Острови, Віргінські Острови (США і Великобританія), Сент-Вінсент і Гренадини, Барбадос, Антильські Острови (Нідерланди), Аруба (Нідерланди), Панама і Вануату. Ці країни не володіють майже ніякими ресурсами, проте мають надзвичайно вигідне економіко-географічне положення, що дозволило піти їм шляхом створення «податкового раю» для іноземного капіталу. Більшість потужних банків світу мають тут свої філії. Приплив капіталів при цьому нерідко перевищує десятки мільярдів доларів на рік. Значна частина цих країн узяла на себе функції з обслуговування світового транспорту й зв’язку (морські та авіаційні перевезення), інтенсивно розвиває туризм, а деякі й потужну обробну промисловість, як правило, з часткового перероблення імпортної сировини для постачання до сусідніх країн.
• VІІ група. Найбідніші країни світу. Усього їх близько 50, з них понад 30 розташовані в Африці (більша частина країн Тропічної Африки), декілька — в Азії (Ємен, Афганістан, Киргизстан, Таджикистан, Непал, Бутан, Лаос, Камбоджа, Монголія) та Океанії (Кірибаті, Соломонові Острови й Тувалу), одна — у Латинській Америці (Гаїті). Внутрішньополітична ситуація в цих країнах зазвичай дуже нестійка — протягом багатьох років тут ідуть громадянські війни, часто відбуваються військові перевороти. Іноземні компанії не ризикують укладати сюди інвестиції, а фінансова допомога втрачає ефективність за умов високої корумпованості місцевої владної еліти й урядовців.
• VІІІ група. «Порогові країни». Низка країн, які нині вважають країнами, що розвиваються, стрімко нарощують свій економічний потенціал і тому в близькому майбутньому можуть увійти до числа розвинутих країн. Це так звані «порогові країни». До них зараховують Туреччину, Таїланд, Малайзію, Індонезію, Філіппіни, Марокко, Туніс, Мексику, Колумбію, Венесуелу, Бразилію, Аргентину, Чилі.

Включення в наведену двоскладову типологію постсоціалістичних країн з перехідною економікою має певні складнощі. За своїми соціально-економічними показниками більшість країн Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія та ін), а також країни Балтії, безумовно відносяться до економічно розвинутих країн. Серед країн СНД є й розвинуті країни (Росія, Україна та ін.), і країни, які займають проміжне місце між розвинутими й тими, що розвиваються. Таке ж суперечливе положення займає в цій типології Китай, який має свої особливості в політичному устрої (соціалістична країна), і в соціально-економічному розвитку. За останні роки Китай, що розвивається дуже високими темпами, став могутньою країною не тільки в світовій політиці, але і в світовому господарстві. Проте дохід на душу населення в цій країні-лідері за кількістю населення в світі складає усього 500 доларів. З багаточисельної групи країн з адміністративно-командною економікою на початку ХХІ ст. залишилось тільки дві країни – Куба та Північна Корея.

Рейтинг країн світу за щорічним звітом ООН про рівень людського розвитку.

Рівень соціального розвитку країн світу

Перша п'ятірка найблагополучніших країн світу: Ісландія (1-е місце), Норвегія (2-і), Австралія (3-і), Канада (4-і) і Ірландія (5-і).

Ісландія обійшла Норвегію за всіма показниками, зокрема довголіття громадян, доступ до знань і рівень життя. Рівень тривалості життя в цій острівній державі один з найвищих в світі — 81 рік для жінок і 76 років для чоловіків, а ВВП на душу населення — 36,5 тис. $ на рік. Всього в Ісландії проживають близько 250 тис. чоловік. Бідних тут практично немає, «класові» відмінності виражені дуже слабо. Разом з тим Ісландія одна з найдорожчих країн світу.

Крім того, Ісландія — найстаріша з демократій, що функціонують до сьогоднішнього дня в світі. Вона також є найщасливішою країною Європи. До такого висновку прийшли аналітики британського дослідницького центру New Economic Foundation (NEF), які спільно з екологічною організацією Friends of the Earth склали європейський рейтинг «індексу щастя».

Шосте місце в списку країн з високим рівнем людського розвитку зайняла Швеція. Швейцарія — сьоме і Японія — восьме. Нідерланди — на дев'ятому місці. Франція опинилася на десятій позиції, а США на 12-ій (у минулому рейтингу — восьме місце) відразу після Фінляндії (11-і). Далі йдуть Іспанія (13-е місце), Данія (14-і) і Австрія (15-і). Великобританія займає 16-е місце в списку найблагополучніших країн світу.

У перелік розвинених держав входять і всі країни Балтії — Литва займає 43-е місце, Естонія 44-і, Латвія — 45-і.

Білорусь і Росія також увійшли до групи країн з високим рівнем людського розвитку. Вони зайняли 64-е і 67-е місце відповідно. Росія майже замикає список високорозвинених, за оцінкою ООН, держав; після неї знаходяться лише три країни — Албанія (68-е місце), Македонія (69-і) і Бразилія (70-і).

Всі інші держави СНД включені групу країн з середнім рівнем розвитку. Казахстан займає 73-е місце, Україна — 76, Вірменія — 83, Грузія — 96, Азербайджан — 98, Туркменістан — 109, Молдова — 111, Узбекистан — 113, Киргизстан — 116 і Таджикистан — 122.

Замикають список з 177 держав Сьєрра-Леоне (останнє, 177-е місце), Буркина-Фасо (176), Гвінея Бісау (175), Нігер (174) і Малі (173) — країни з найнижчим рівнем розвитку людського потенціалу. У цих державах надзвичайно низька тривалість життя — від 40 до 50 років, украй несприятливе соціально-економічне середовище, висока безграмотність населення — вміють читати й писати не більше 30% всіх жителів, а ВВП на душу населення — до 1 тис. $на людину.

У групі з найнижчим рівнем розвитку перебувають 22 країни (всі ці держави — країни Африки, що знаходяться на південь від Сахари).

У списку країн з високим рівнем розвитку людського потенціалу — 69 країн. 88 держав світу знаходяться в списку з середнім рівнем розвитку. Рейтинг показує, що індекс в більшості країн за останніх 20 років підвищився, проте в 16 країнах його рівень став нижчим.

Традиційний уклад життя зберігається в багатьох регіонах Східної Європи