Офіційна назва - Турецька Республіка Географічне положення - країна розташована на заході Азії і крайньому південному сході Європи - на півострові Мала Азія і на відокремленій від нього протоками Босфор і Дарданелли південно-східній частині Балканського півострова. Азіатська частина називається Анатолією, європейська - Східною Фракією. Межує: з Грецією – на заході, з Болгарією, Грузією – на півночі, з Вірменією та Іраном – на сході, з Сирією та Іраком – на півдні. На півночі омивається водами Чорного моря, на півдні – Середземного, на заході – Егейського. Мармурове море та протоки Босфор і Дарданелли розділяють європейську і азіатську частини країни. Площа території - 779,452 тис. кв. км. Населення - 72,974 млн осіб (2006 р.). Столиця - м. Анкара (3,716 млн осіб з передмістями (2007 р.). Рельєф місцевості Туреччина переважно гірська країна, де потужні околичні хребти оточують високе внутрішнє плоскогір'я, вузькі рівнини займають територію на периферії. Виділяють 5 орографічних областей. Причорномор'я (Понтійські гори). У рельєфі домінують Понтійські гори (хребти Кюре та Ілгаз), які пролягають вздовж узбережжя у східному напрямі. Здебільшого річкові долини у своїх середніх частинах відносно широкі та відкриті, в низов'ях річок звужуються до глибоких ущелин. Нависаючі над узбережжям Понтійські гори вже на 30-кілометровій відстані від моря сягають рівня 1850-2150 м, підвищуючись на схід від Синопа до 3000-3700 м. Контури узбережжя Чорного моря, хоча й не прямолінійні, але згладжені, м'які, обумовили відсутність хороших природних гаваней. Єдина затока розташована між Синопом і Самсуном. Вздовж берега тягнеться рівнинна смуга завширшки у кілька кілометрів. У ряді місць вона поділена гірськими отрогами, які безпосередньо виходять до моря. Узбережжя Егейського і Мармурового морів (Егейська Анатолія). Цій області властиві значно менші висоти, ніж Причорномор‘ю. Її прибережна смуга сильно порізана, ускладнена численними затоками і кам'янистими півостровами і включає безліч островів; бухти, що глибоко заходять у берег, забезпечують доступ до внутрішніх районів. Узбережжя пересічене гірськими кряжами, відкритими у бік Егейського моря, які заходять у нього у вигляді мисів. Ділянки між ними зайняті низькими плоскими алювіальними долинами. Загалом гірські гряди нижчі на заході області (300-450 м). На сході вони підіймаються в середньому до 1500-1850 м, окремі вершини сягають 3050 м. Міжгірські пониження зайняті широкими плоскими долинами річок, таких, як Гедіз і Великий Мендерес. Грунти місцевих низовин належать до найродючіших у країні. Середземноморські берегові рівнини і гори Тавр. Тягнуться від порту Фетхіє на заході до околиць міста Малатья на сході. У рельєфі цієї території переважають хребти Західний і Центральний Тавр. Безпосередньо до узбережжя примикають рівнини. На сході області здіймаються ланцюги Антитавр, розташовані між основою затоки Іскендерун і Малатьєю. Найпотужніший з хребтів - Центральний Тавр, окремі вершини якого сягають 3700 м. Західний Тавр і Антитавр не лише нижчі, а й слабкіше розчленовані; їхні максимальні позначки сягають 3000 м. Хребет Західний Тавр простягається на північний схід від Фетхіє до озера Егридир, де різко повертає на південний схід і знову виходить до моря біля міста Силіфке. Всередині цього трикутника розташована невелика заболочена низовина Анталья, що лежить біля основи однойменної затоки. Вона відокремлена від внутрішніх районів сильно порізаними гірськими грядами, з південних схилів яких стікають короткі швидкі потоки. Хребет Центральний Тавр простягається від узбережжя поблизу міста Силіфке на північний схід до міста Кайсері, розташованого у глибині країни, де закінчується горою Хинзир (2960 м). На відміну від Західного Тавра, Центральний Тавр розчленований на окремі ділянки річками, що впадають у Середземне море. Прорізаючи ущелини з крутими схилами, вони утворять цілком доступні проходи через Центральний Тавр. Особливо відомі Кілікійські Ворота - один з найзручніших шляхів зі Східного Середземномор'я до Анатолії. Гори Антитавр сформовані системою паралельних хребтів, які тягнуться на південний схід від Центрального Тавра. З півдня до них примикають плоскогір'я і рівнини південно-східної Туреччини та північної Сирії. Два отроги Антитавра, хребти Місіс і Аманус, охоплюють відповідно з півночі й півдня єдину глибоководну затоку на Середземноморському узбережжі країни - Іскендерун. На північно-східному краї Середземного моря розташована алювіальна Аданська рівнина (Чукурова), утворена ріками Сейхан і Джейхан, що стікають з гір Тавр і Антітавр. Це один з провідних у сільськогосподарському відношенні районів Туреччини. Анатолійське плоскогір'я займає внутрішні райони центральної частини країни. Плоскогір'я, підняте в середньому на 900-1500 м, оточене горами, що височать над ним, крім його західної периферії, на 600-1200 м. Спочатку малохвиляста поверхня була порізана внаслідок розвитку річкової ерозії, якої найменше зазнав водозбірний басейн безстічного оз.Туз, що знаходиться на висоті 900 м. На півночі плоскогір'я скидові явища призвели до утворення гірських масивів, які розсічені численними долинами рік, які впадають у Чорне море. Рельєф урізноманітнюють вулканічні конуси із застиглими лавовими потоками. Із зростанням середніх висот у східному напрямі приблизно на 300 м Анатолійське плоскогір'я поступово переходить у Східно-Анатолійське (Вірменське) нагір'я, яке розпочинається поблизу міста Сівас. Плоскогір'я і гірські системи сходу (Східно-Анатолійське нагір'я). Ця область відрізняється особливо складним орографічним малюнком. Хребти, що безладно тягнуться, з'єднуються на крайньому сході країни з гірськими ланцюгами Загросу і Азербайджану. Вінчає це скупчення гір вулканічний конус Великого Арарату (5137 м, найвища точка Туреччини). Власне плоскогір'я займає вузьку смугу території, велика частина поверхні якої схована під товстим шаром лави, і включає декілька улоговин тектонічного походження з відносно пологим рельєфом. У найобширнішій з них, на висоті 1720 м, розташоване солоне безстічне оз.Ван. У східній частині Туреччини, де підносяться декілька гірських шпилів, що досягають 3700-4300 м, беруть свій початок такі річки, як Тигр, Євфрат, Аракс і Кура. Біля південного кордону країни, поблизу міста Діярбакир, пролягає північна околиця пустинного Сирійського плато. Місцевість плавно знижується на південь, але розчленована глибокими річковими долинами, подекуди підіймаються низькі кряжі, так що площа рівнинних ділянок невелика. Клімат. На території Туреччини клімат сильно змінюється від місця до місця, загалом же кліматичне районування співпадає з орографічним. Субтропічний перехідний клімат. Узбережжя Чорного моря і нижні частини схилів Понтійських гір мають клімат, перехідний від середземноморського до вологого субтропічного. Його м'який характер зумовлений впливом морських повітряних мас і захисною роллю гір, що перешкоджають проникненню на узбережжя холодних атмосферних потоків із внутрішніх районів країни. У найбільш холодний місяць року середні температури становлять 4-7°С, у найспекотніший (звичайно це серпень) 20-24°С. Добові коливання температур рідко бувають різкими. Опадів достатньо: від 635 мм на рік на заході до більш як 2500 мм на сході. Вони випадають у всі сезони, але переважно з жовтня по березень. Субтропічний середземноморський клімат. Узбережжя Егейського і Середземного морів мають типово середземноморський клімат з жарким сухим літом і теплою дощовою зимою. Зазвичай на один-три літніх місяці припадає менш як 25 мм опадів. Їх середньорічна сума у прибережній смузі вищеназваних морів і Мармурового моря досягає 500-750 мм, у внутрішніх районах 380-500 мм, але на схилах Тавру місцями перевищує 750 мм. У найспекотніший літній місяць середні температури коливаються від 23°С у Стамбулі, до 27° в Ізмірі та 28° С в Адані, підвищуючись вдень зазвичай до 32-35°, і опускаються вночі на 5-10°С. Середні значення найхолоднішого місяця становлять на узбережжі 4-9°С, а у внутрішніх районах 2°С. Взимку в денний час часто буває сонячно і тепло, ночами трапляються заморозки. Семиарідний клімат. Клімат Анатолійського плоскогір'я визначають як семиарідний. Влітку відносно жарко, взимку холодно. У літні місяці повітря прогрівається в середньому до 20-24°С, підвищуючись вдень до 27-32° і опускаючись вночі до 10-15°С. Середні показники січня на декілька градусів нижчі за точку замерзання, причому вночі відмічаються морози до -18°C і нижче. Річна норма опадів не перевершує 500 мм, але, як правило, випадає більш як 250 мм. Континентальний клімат. Такий тип клімату характерний для Східно-Анатолійського (Вірменського) нагір'я і відрізняється суворою і тривалою зимою. На півдні, у Діярбакирі, середня січнева температура становить -1°С. В горах та на плоскогір'ї вона знижується вдень до -9-12°С, вночі до -18°С, а іноді й до -40°С. Східна Туреччина утворює єдиний у країні район, де землеробство у зимовий період практично неможливе. Літо сухе й жарке: у середньому стовпчик термометра показує 18-25°С, але при цьому спостерігаються значні перепади добових температур. У високогірних місцевостях заморозки бувають навіть влітку. Східна частина країни загалом отримує досить атмосферних опадів; їх середньорічна кількість змінюється, залежно від місцеположення та експозиції схилів, від 380 мм до 760 мм. На шість холодних місяців припадає, як правило, більше опадів, ніж на друге півріччя. Водні ресурси. Туреччина має значні гідроенергетичні ресурси. Виняток становить лише Анатолійське плоскогір'я. Але використання водних запасів ускладнюють складні кліматичні та геоморфологічні умови, так само, як недостатньо високий рівень розвитку національної економіки. Більшу частину атмосферних опадів отримують високогірні райони Туреччини, в основному у вигляді снігу, і це допомагає весь рік живити дуже густу гідрографічну мережу і поповнювати резервуари підземних вод. Лише менша частина країни (Анатолійське плоскогір'я) має внутрішній стік; її відрізняють річки і солоні озера, які пересихають у суху пору року. Оскільки, за винятком Чорноморського узбережжя, опади розподіляються протягом року надто нерівномірно, більшість річок мають весняний максимум стоку. У період, коли волога найнеобхідніша для вирощування літніх культур, поверхневий стік зменшується - до мінімуму восени перед початком холодного сезону дощів. У південній Анатолії, яка й без того одержує недостатньо опадів, становище ускладнюється широким поширенням пористих вапняків. Найбільші річки басейну Чорного моря - Кизилирмак (1355 км), Сакар'я (824 км), Єшильирмак (519 км), Чорух (466 км). Із річок, які впадають у Мармурове море, найбільша - Сусурлук або Симав (321 км). До басейну Егейського моря відносяться такі порівняно великі річки: Гедіз (401 км), Бюйюк Мендерес (307 км), Кючюк Мендерес (175 км), і Мерич (Марица). Із загальної протяжності останньої - 490 км - 211 км нижньої течії служать кордоном між Туреччиною і Грецією. Значні річки басейну Середземного моря - Сейхан (560 км), Джейхан (509 км). На території Туреччини беруть початок річки Євфрат і Тигр, що впадають у Перську затоку. Із загальної протяжності першої - 2800 км - на територію Туреччини припадає 1263 км. Із загальної протяжності русла другої (1900 км) на територію Туреччини, у межах якої річка називається Діджле, припадає 523 км. Крім того, на території Туреччини знаходяться джерела Кури, яка впадає у Каспійське море (протяжність русла у межах Туреччини - 150 км), а також її найбільшої притоки Аракса (із загальної протяжності русла у 1059 км на територію Туреччини припадає 548 км). На території Туреччини знаходиться близько 50 озер, найбільшими з яких є солоні озера Ван (3713 кв.км) і Туз (1500 кв.км), а також прісні озера Бейшехир (656 кв.км), Егрідір (468 кв.км) та Ізник (298 кв.км). У результаті активного гідробудування, особливо на річках Євфрат і Тигр, на території сучасної Туреччини споруджено близько 70 водосховищ, найбільшими з яких є водосховище ім. Ататюрка (817 кв.км), Кебан (675 кв.км) і Каракая (298 кв.км). Грунти. Найродючіші грунти, що містять необхідні для росту рослин мінеральні речовини і гумус, розташовані у заплавах та дельтах рік. Грунти іншої частини Туреччини в основному відчувають нестачу елементів живлення рослин. Найбільш могутні та продуктивні алювіальні відкладення сформовані річками Великий Мендерес, Гедіз, Сейхан, Джейхан, а також річками рівнини Анталья. У горах і на землях кам'янистих плоскогір'їв розвинені малопотужні скелетні грунти, які відносно малородючі і легко піддаються ерозії. Їх розорювання виправдане тільки у найбільш вдало розташованих місцевостях. Зведення лісів та інтенсивний випас кіз, що продовжувалися протягом століть, погіршили стан грунтового покриву у горах. Внаслідок інтенсивного поверхневого стоку та надмірної ерозії більша частина верхнього родючого шару змита, і на поверхню виходить тонкий щебенистий горизонт. На пологих ділянках плоскогір'їв розвинені степові грунти (буроземи і чорноземи), часто продуктивні, що чітко проглядається при наявності достатнього зволоження. Без штучного зрошування на них можуть вирощуватися озимі зернові культури, зокрема пшениця і ячмінь. Грунти Середземноморської області характеризуються середньою потужністю та помірною родючістю. Однак при протиерозійному терасуванні схилів, а також на рівнинних землях вони дають гарні урожаї, особливо таких типово середземноморських культур як маслини, інжир та виноград. Рослинний світ. Флора на території Туреччини, на якій ще в глибоку давнину проживають люди, зберегла свій первинний характер тільки у важкодоступних високогір'ях. Середземноморський тип. Середземноморська рослинність характерна для південного узбережжя (Егейське море) та околиць Мармурового моря; на схід від Дарданелл вона поступово переходить у спільноту понтійського типу. На низьких висотах рослинний покрив складається із низькорослих дерев, чагарників, великої кількості колючих та цибулинних видів. Найрозвиненіші спільноти цього типу, так званий маквіс, утворені вічнозеленими дубами, соснами, лаврами. Найбільш поширені у середземноморській зоні Туреччини, що займають більш тонкі грунти, гарига і фригана, яких вважають стадіями антропогенної деградації маквісу. У гаризі ще зберігаються дерева, але переважають чагарники й трави, фригана бідніша за флористичним складом і являє собою хащі колючих чагарників. Вище по схилах, як результат поліпшення умов зволоження, розташовуються низькостовбурні склерофільні ліси вічнозелених та листопадних дерев із підліском з високих чагарників. Степовий тип. Степова рослинність, у якій переважають різні злаки, характерна для семіаридних областей Анатолійського плоскогір'я і Східно-Анатолійського (Вірменського) нагір'я. У найвологіших місцевостях може розвиватися суцільний покрив із трав заввишки 15-45 см; там, де сухіше, травостій розріджений і розпадається на окремі дерновини. Дерева й чагарники зустрічаються тільки біля води, головним чином уздовж рік та струмків. Під час літньої посухи рослинність не вегетує, і у ландшафті переважають бурі тони; із початком сезону дощів степ зеленіє і вкривається яскравими кольорами. Нижня частина гірських схилів зайнята спільнотами паркового типу - із окремих дерев (ялівець, ріжкового дерева, дуба, глоду), що знаходяться над нижнім ярусом із злаків, чагарників і різнотрав'я. Понтійский тип. Понтійскі гори на сході від Синопа, де закінчується перехідна до середземноморської рослинність, поросли найгустішими і найбільш цінними із господарської точки зору лісами. У них переважають листопадні широколисті породи: клен, волоський горіх, дуб та ліщина. Альпійський тип. Альпійська рослинність, яка складається із низькотрав'я та чагарників, вкриває високогір'я вище кордону поширення лісів. Особливо розвинена вона на сході, де зими довгі й холодні, а дерева зустрічаються тільки у захищених долинах. Альпійські луки - важливий кормовий ресурс для відгінного скотарства, особливо навесні та влітку. Тваринний світ Туреччини особливо цікавий, оскільки її територія, знаходячись на стику Європи та Азії, стає місцем зустрічі й поєднання різних фауністичних елементів обох частин світу. Загалом переважає азіатський вплив. Основні хижаки - рись, вовк, ведмідь, лисиця й шакал; найбільші травоїдні - газель, олень та дикий кабан. Характерні різноманітні гризуни. Із великих птахів звичайні фазан, куріпка, лелека і декілька видів грифів.
